Все пішло не за планом. Історія двох автостоперів

Вісімнадцятирічні Дмитро Головач та Ірина Вітвіцька в дорозі вже більше двох тижнів, за плечима в обох великі рюкзаки. В Ямпіль вони заїхали, аби переправитися у Молдову. Але саме того дня пором не працював — обірвався трос. Стомлена пара мусила повернутися до «круга» на виїзді з міста і ловити машину до Цекинівки. Там їх випадково перестріла журналістка Дирижабля Катерина Кравченко. Вже невдовзі мандрівники були у неї на кухні, допомагали готувати борщ і розповідали історії про свою подорож.

Дмитро та Ірина навчаються в Києві. Він — в Економічному університеті імені Вадима Гетьмана, вона — у Національному університеті культури. Разом вони вже чотири місяці, а познайомив їх автостоп. Тоді вони подорожували великою студентською компанією. Аби легше було «стопити» машини, ділилися на пари. Обрали одне одного. Так все і почалося.

 

У мандрівку, під час якої заїхали у наше місто, кияни відправилися 1 серпня. Спершу планували відвідати Луцьк, Тернопіль, Чернівці, Кам’янець-Подільський, Хотин. Ямпіль у їхньому списку значився як майже кінцевий пункт, сюди вони мали приїхати лише для того, щоб переправитись у Молдову.

Але від самого початку подорож пішла не за планом. До Луцька автостопери так і не потрапили, натомість опинилися у Карпатах, піднялися на Говерлу і Петрос, потім подорожували Україною у вантажівці з кавунами. Зрештою таки дісталися до Молдови і встигли повернутися в Київ до початку навчального року. За всю подорож витратили близько трьох тисяч гривень.

Ловити попутки на трасу під Києвом ми вийшли у понеділок, 1 серпня. Добиралися до села Антонівка у Рівненській області. Їхали туди, бо там починається найдовша в Європі вузькоколійка [залізниця, яка має удвічі вужчу колію, ніж звичайна — 75 сантиметрів; довжина Антонівської гілки 106 кілометрів. — Дирижабль]. Думали, затримаємося ненадовго, але виявилося, що у вівторок і четвер вузькоколійка не працює. Довелось прочекати день.

Намет поставили прямо під кущем ожини. Наїлися тих ягід досхочу. Їх дуже багато було. Засовуєш руку в кущ, витягуєш жменю ожини — і жуєш.

У середу ми поїхали вузькоколійкою за маршрутом Антонівка — Зарічне. Ця дорога майже біля кордону з Білоруссю йде. Місцями бачили з вікна результати роботи копачів бурштину. Все перекопано навколо колії. Ями завглибшки метрів зо два, і такі самі гори землі поруч накидані. В одному місці майже під шпали підкопали. Машиністи були настільки шоковані, що спинилися. Вийшли подивитись, обматюкали тих, хто це зробив, і поїхали далі [на Рівненщині великі поклади бурштину, кілограм якого коштує близько $10 тиcяч, тому місцеві промишляють нелегальним його видобутком. — Дирижабль].

Вагони вузькоколійки вужчі, ніж звичайні. Там все тісненько. В останньому вагоні можна просто двері відчинити і дивитися на колії. Єдине, що нам сказали: «Дивіться, не повипадайте». Навіть на дах вилазив. Давно мав мрію покататися зверху на потязі. Але на звичайну електричку вилазити ризиковано, там все під напругою, а тут безпечно і швидкість невелика — не більше 30 кілометрів за годину. Їдеш, а навкруги Полісся. Гарно.

 

Весь шлях вузькоколійкою зайняв чотири години. Приїхали ми в Зарічне. Там хотіли сісти на електричку. Але дізналися, що на лінії якась поломка і кілька днів потягів не буде. Простояли на автобусній зупинці дві години, нічого не зловили і пішли до річки купатися. Там поставили намет. Відпочили. Бачив гусінь товщиною з палець. Мене аж тіпало, така гидка була.

Наступного дня пішли до траси. Там далеченько. Йшли ми полями, потім через яблуневий сад з неймовірно смачними яблуками. Понаїдалися досхочу, з собою взяли кілограмів зо чотири. Але з’їсти їх усі не змогли, так і залишили десь.

Вирішили їхати на Луцьк через Сарни. Стоїмо, ловимо машину. Зупиняється вантажівка. Відкриваються двері — і вивалюється банка білої фарби. Вона на сидінні стояла, а коли водій повертав, перехилилася. Але чоловік не засмутився і каже: «Ой, ЧП. Але я до вас, до вас». Погодився підвезти нас до Рівного. Так і їхали: я з Ірою на колінах, а під ногами картонка на свіжорозлитій фарбі.

Аби з Рівного дістатися до Дубна, потрібно було виїхати на трасу Київ — Чоп. До неї кілометрів 20. Довго нікого не могли зупинити, і ось нарешті — став бусик з німецькими номерами. Сідаємо, а в салоні семеро дітей. Довго розповідали їм, звідки ми і куди прямуємо. Так заговорилися, що проїхали свою зупинку. Вийшли, знову почали «стопити». Зупинилася фура, що везла кавуни у Мукачеве. Ми туди не планували їхати, але чому б і ні. Водія звали Євген, дуже веселий, всю дорого анекдоти розповідав. О четвертій ранку були в Мукачевому.

 

З Мукачевого вирішили добиратися до міста Хуст. На трасі познайомилися з іноземцями, двома хлопцями: один — мексиканець Педро, а інший — італієць Франциско. Вони вже три місяці в дорозі. Добираються через Україну і Румунію назад в Італію. Тільки-но ми розійшлися, під’їхав автомобіль «Нової пошти» і забрав нас до Хуста.

Звідти поїхали на Рахів. Там зупинилися біля географічного центру Європи. Погуляли, подивилися — і знову на трасу. Добралися до села Кваси. Вирішили піднятися в гори. Натрапили на людей, що прямо в лісі застілля влаштували. Розпитали їх, як пройти на Петрос, вони все показали, нагодували, напоїли. Переночували біля них, а ранком пішли у гори. Збирали по дорозі лисички, потім смажили їх і їли. Наступного дня піднялися на гору. Дорогою чорниць наїлися і допомогли одному чоловіку, який заблукав, розібратися з картою.

Біля підніжжя Петроса нас застала гроза. Такого сильного дощу пересиджувати в наметі нам ще не доводилося. Заливало просто. Повечеряти хотілося, а вогнища розвести ніяк. Довелося їсти хліб і запивати його олією. Ранком дощ ще йшов, але ми все ж пішли на Говерлу. Йшли дорогою по мокрій слизькій глині. Щоб взуття на намокло, натягнули зверху пакети.

 

Біля підніжжя Говерли є невеликий дерев’яний будиночок для туристів. Зайшли, а там вже сидить восьмеро людей. Залишили свої речі і піднялися на Говерлу. Уявляєте, стоїмо на найвищій точці України, а навкруги такий туман, що взагалі нічого не видно. Це якось навіть додавало захоплення тією миттю.

Після гір ми добралися електричкою до Івано-Франківська. Звідти зателефонували далекобійнику Євгену, який нас на машині з кавунами до Мукачевого підвозив. Він сказав, що не проти підкинути майже до Молдови, але забрати зможе лише через день — зі Стрия. Поїхали туди електричкою. Цілий день прочекали Євгена біля річки. Купили на заправці мило, випрали одяг.

Фура, на якій приїхав Євген, знову була завантажена кавунами. Дорогою було кілька місць, де він мав залишити частину товару, і ми допомагали його розвантажувати. Так приїхали до Вапнярки. Далі попуткою дісталися до Комаргорода. Звідти доїхали до Клембівки. А там працівник митниці підкинув нас до Ямполя.

Фото Миколи Муковоза та з ВК-сторінки Дмитра Головача