Ямпільчани за кордоном: чим дивує Австрія

Чотири роки життя за кордоном, троє дітей, подорожі у п’ятнадцять країн — це все про Вікторію Маус. Ямпільчанку в Австрії, яка вчить доньку співати українських пісень, захоплюється активними пенсіонерами і може розвіяти всі стереотипи про закордонне життя. «Дирижабль» розпитав у дівчини, чим її здивувала Австрія і місцеві, чому усмішка — це норма, а на домофонах написано «Магістр».

Історія почалася з того, що Вікторія вийшла заміж за австрійця. Рішення переїхати далося важко — вона хотіла лишитися в Україні. Але після довгих дискусій погодилась, розповідає дівчина:

— Мені було б легше тут знайти роботу, ніж моєму чоловіку-іноземцю — у Вінниці чи Ямполі.

Звісно, було присутнє відчуття невизначеності, бо переїзд до іншої країни — це завжди новий виклик самому собі.

Кілька місяців — і документи готові. Потрібно було перекласти і нотаріально завірити купу папірців. З українського боку вимагали навіть заяву від батьків, де сказано, що вони не мають претензій до доньки і вона не заборгувала їм грошей. З Австрією було простіше, але, звісно, дорожче.

З того часу минуло чотири роки.

Мову довелося вчити фактично з нуля. Попри те, що німецька була обов’язковою ще в українському університеті. Дівчина вчилася у Вінницькому педагогічному університеті на вчительку англійської. Спершу, розповідає, було кумедно: мову дикторів і програм німецькомовного телебачення вона розуміла, а от те, про що люди говорять на вулицях, залишалося загадкою.

— У мене був культурний шок. Тутешня вимова і діалект настільки відрізняються від літературної мови, що я взагалі нічого не розуміла і спілкувалася англійською. Це от як українська мова десь ближче до угорського кордону — важко повірити, що то українці по-українськи розмовляють.

Виявилося, що в Австрії є регіони з діалектами, які зовсім не подібні до літературної мови. Причина звична: 65% території країни — це гори. Тобто багато регіонів відрізані один від одного протягом століть, міграції були мінімальними, і мова розвивалася по-різному.

Здивувала не тільки мова. Ще активність австрійців — в країні дуже популярний є волонтерський рух

— Колега чоловіка у вільний від роботи час допомагає пожежникам. Тобто безпосередньо сам їздить гасити пожежі. Одна знайома пенсіонерка взялася доглядати за клумбою біля громадської організації, яка займається імігрантами. Ще вона відповідальна за інтер’єр у будівлі та двічі на тиждень доглядає дітей в садку. І все це безкоштовно.

Пенсіонери взагалі тут взагалі надзвичайно активні. Дівчину вразила їхня бадьорість і гарний вигляд. Спершу думала, що це пов’язано з кращим рівнем життя і вищими пенсіями. Виявилося, що не тільки.

— Вони дуже стежать за собою і своїм здоров’ям. Я співаю в хорі, де майже всі пенсіонери. І вони всі настільки активні, що просто душа радіє. На початку квітня на репетицію прийшла жінка із засмаглим лицем.

Жартую, мовляв, на городі засмагла? А вона каже: та ні, то ми з чоловіком відкрили сезон — проїхали 80 кілометрів на велосипеді. І їй 64.

Я вдвічі молодша, а не впевнена, що подужала б так. Незважаючи на вік і хвороби, люди мають хобі та працюють над собою. Сподіваюся, так і в Україні буде.

Попри те, що освітні послуги в Австрії не надто дорогі для місцевих, в університети йдуть не всі.

— За законом під час навчання можна працювати лише частково. І отримувати зарплату не більше, ніж 400€ на місяць.

Тому більшість австрійців обирає альтернативний варіант. Вони не йдуть до університету, а відразу починають працювати.

Відповідно, дипломи є не в усіх і звання «бакалавр» чи «магістр» звучить гордо. Це важливо не тільки під час прийому на роботу. В усіх формулярах і установах вимагають вказувати наявність вищої освіти. Причому навіть на кнопках домофонів до прізвища мешканця інколи додають здобуте в університеті звання. Така традиція, розповідає Вікторія, існує ще з часів імперії (хоча домофонів, звісно, тоді не було). Зате була мода похизуватися своїм статусом. Між іншим, в Австрії і нині живуть родичі імператорської сім`ї.

До тогож, можна вибрати індивідуальний план і навчатися за ним набагато довше, ніж три роки.

Українські дипломи в Австрії вважають недійсними, розповідає дівчина. Щоб підтвердити свій, потрібно пройти процес нострифікації — визнання диплома. Або ж опановувати нову професію.

— Я зараз у декретній відпустці, тому боротьбу за місцем під сонцем у професії ще не розпочала. І, зрештою, не вирішила, що робитиму далі.

Дивуватися після переїзду довелося багато чому. Зрештою, для адаптації на новому місці потрібен час, каже дівчина. Австрійська система працює абсолютно інакше, ніж в Україні. Наприклад, медицина:

— Щоб потрапити до стоматолога, обов’язково потрібно записатися на цей прийом. І чекати можна два місяці. Звісно, якщо це не нестерпний біль. В Австрії люди щомісяця платять страхувальнику, але це не завжди покриває всі витрати на лікування. Так само можна довго чекати прийому, доплачувати за наддорогі процедури чи реабілітацію.

Здивувала і дошкільна освіта.

— Садки тут різні, але система приблизно однакова. Наприклад, дітей годують тільки в обід. А батьки повинні вкладати в рюкзачок перекус із дому — другий сніданок.

Виявляється, Австрія — не такий далекий від України світ, зізнається Вікторія. Навіть національна кухня схожа: голубці, вареники, смалець (так і називається — шмальц), квашена капуста. Такі страви завжди можна побачити на австрійському столі.

Натомість ментальність суттєво відрізняється:

— В Автрії усмішка на обличчі — норма. Це практично всюди: в магазинах, при вітаннях один з одним. Австрійці відкритіші і тепліші в спілкуванні, ніж німці. Але приватне життя — зовсім інше.

Тобто людина може спілкуватися з тобою приязно, але все одно відчувається дистанція. Їм потрібно набагато більше часу, щоб підпустити людину ближче.

А ще місцеві цінують чистоту та акуратність:

— Не раз бачила, як австрійці просто на вулиці підбирали сміття, яке лежало обабіч тротуару. Прибрали і далі пішли. А ще постійно пораються біля дому — висаджують рослини, квіти. Витрачають на озеленення купу грошей.

Працювати австрійці взагалі люблять. Причому, зауважує дівчина, це не конче пов’язано з високою зарплатою. Бо високі прибутки мають не всі, а задоволення від роботи — це звичне явище. Навіть відпустку беруть не одразу всю, а розбивають на декілька частин.

Австрія — це, звісно, не Канада з мільйонною українською діаспорою, але наші там теж є. І намагаються допомагати, якщо є можливість. Вікторія теж долучилась до волонтерства. Коли збирала речі для переселенців, познайомилася з багатьма тамтешніми українцями. Розповідає, що з початком війни, та й під час Майдану, багато з них активізувалися, передавали посилки, гроші. Разом організовували вечір презентації України, збирали фінансову допомогу для солдата, який втратив на війні зір.

— Вони всю свою енергію роками віддають на потреби України. Крім допомоги для військових, ще домовляються за маленьких хворих дітей, яким потрібне лікування за кордоном. У моїх знайомих вся квартира закидана ящиками з гуманітаркою. І весь час вони витрачають на розсилку і логістику цієї допомоги.

Любов до країни не зникає з переїздами. Навпаки. Дівчина переконана, що українцям треба більше подорожувати, бачити, як живуть в інших країнах, порівнювати, аналізувати. Вікторія легка на підйом у цьому плані — об’їздила Польщу, Німеччину, Нідерланди, Швейцарію, Хорватію, Італію, Англію, Словенію, Ізраїль, Угорщину. Дівчина переконана, що Україні варто популяризувати внутрішній туризм. Для цього, звісно, спершу зробити дороги, бо кожна поїздка триває вічність. І це часто стримує від нових відкриттів. Але пробувати треба, шукати можливості. Тим паче зараз таких безліч.

— Тут бракує моїх бабусь-дідусів, співу українських пісень за столом. Але донька прислухається до мене і вже виспівує «Ти ж мене підманула».

Важливо не те, де ти є, а те, хто ти є. У цьому Вікторія переконана. Тому їй добре і в Україні, і в Австрії. Зрештою, дім для неї там, де її сім’я, тобто в обох країнах.

— А взагалі дім — це місце, де людина в гармонії з собою. І там, де затишно.