Андрій Баштовий: «Маленьке містечко – це прекрасно, я сам у такому виріс»

Дирижабль

Гості міста

Андрій Баштовий: «Маленьке містечко – це прекрасно, я сам у такому виріс»

Він збирається об’їздити усю планету, плутає поняття «робота» і «дім», сім років не дивиться телевізор і має родичів у Ямполі. Про це і не лише Андрій Баштовий, київський журналіст і співзасновник «Громадського ТБ», розповів в інтерв’ю «Дирижаблю».

Я не мав часу сюди їхати, але мене зацікавила концепція «Дирижабля» – розкачавши маленьку спільноту, прокачати все місто. Важливо, що потім це можна виміряти і побачити реальний результат. Хотів би побачити Ямпіль через рік, адже зараз ви кидаєте великий виклик і заявляєте, що медіа може змінити громаду.

У мене батько народився неподалік Ямполя. Пам’ятаю, що у Ямпіль до родичів ми приїздили завжди на Великдень. І це було так сумбурно, на один-два дні. На мене тут напала собака, і відтоді я дуже боявся собак. Це була моя жорстка фобія, поки не закінчив школу. Коли після уроків йшов додому, обирав той маршрут, де найменше водиться собак.

Останній раз в Ямполі був років шість тому. Чесно кажучи, тут нічого не змінилося.  Ямпіль був для мене маленьким містом, куди я приїздив в гості. Я виріс в Каневі, такому ж маленькому містечку. Вони всі однакові, і де б ти не був, ти почуваєш себе вдома. Тобі не треба пояснювати якісь місцеві реалії, бо ти в таких виріс.

Маленьке містечко – це прекрасно, я сам у такому виріс.  З одного боку, ти нічого поганого не можеш зробити, бо тебе постійно бачать, а з іншого – ти всіх знаєш, впевнений у собі.

Тоді відкриваються  великі можливості для бізнесу, комунікації, виборів. Однак, поки людям у маленьких містечках не вистачає активності.

Я людина, яка мислить картинками. У мене немає яскравих історій з дитинства, які міг би розповісти, але є кадри, які я запам’ятав. У більшості випадків – це якісь дитячі наївні картинки. Я пам’ятаю, як виглядав мій дитячий садок,  товстого чувака, який жив через дорогу та приходив у двір на дитячий майданчик і щось постійно жував. Ось один із кадрів: це він та розламаний навпіл хліб, який він смакував спочатку з одного шматка, а потім – з іншого. Це найяскравіший спогад з дитинства, така картинка.

У дитсадку я бачив себе космонавтом, але потім батько розповів, що вони дихають неякісним повітрям і через те, довго не живуть. Я тоді тому повірив, засмутився і передумав бути космонавтом. У школі запланованої професії у мене не було. Я знав, що робитиму те, що мені подобається. Я обирав собі більше сферу, ніж професію. Знав, що це буде пов’язано з комунікацією та людьми, знав, що буду багато подорожувати.  Власне, все так і склалося. Правда, мама до останнього вірила, що я буду прес-аташе в посольстві. Така собі спокійна робота у далекій країні.

Я хочу об’їхати усю планету. Почуваю себе комфортно у галасливих, брудних та чистих містах. Мені байдуже та комфортно кругом. Це все досвід.

Завжди хотів повертатися у Вільнюс, але він уже набрид за останніх два роки. З дитинства  дуже люблю Німеччину і Берлін, тому хочу там бувати.  Хоча його я останнім часом  оминав, проте, саме він мені близький по духу. Стокгольм просто неймовірний. Я людина північна і люблю подорожувати коли прохолодно, і Стокгольм мене  вразив – він такий холодний і кльовий.

Зазвичай, не ходжу по музеям, коли кудись приїжджаю. Найчастіше я сідаю десь на площі чи парку та спостерігаю за людьми, і це найкраще, що ти можеш побачити у чужій країні. Це люди із іншою ментальністю та манерами поведінки.

У мене є мета пожити у різних країнах. Це багато життєвих практик. Мені подобається такий формат –  заїжджати на кілька тижнів працювати, а потім повертатися туди. Зараз цифрове тисячоліття, можна працювати дистанційно. Мені цікаво вивчати різні бізнесові-практики. У Штатах мені подобається, як вони проводять бізнесові зустрічі. Там  розвинена ділова культура, є повага до особистого часу, там домовляються про початок і закінчення ділової зустрічі, не сидять із мобільними телефонами, бо поважають час. І це дуже круто, і варто вчитися.

Я люблю відрядження. Я не дуже публічний. Комфортно почуваю себе за кадром.  Буває, їжджу додому на велосипеді та слухаю треки. Це розвантажує і перетворює на нормальну людину.

На роботі я почуваю себе як вдома, тому дуже часто плутаю слова «дім» та «робота». Я власне, якось так живу, а не працюю.  На початку запуску «Громадського», у гарячі моменти, я не міг дозволити особі піти додому і реально спав на підвіконні на роботі. Дуже круто було, коли ти прокидаєшся, сходить сонце, а перед тобою Лавра.

 

Мій колектив – це сім’я. І як у  нормальній сім’ї у нас  бували конфлікти, мабуть, їх більше, ніж у традиційному медіа, бо у нас багато яскравих та емоційних людей. Я із великою повагою ставлюсь до людей, які зі мною конфліктують. Бо вони сперечаються заради того, аби у нас вийшло щось хороше. З найбільшою повагою ставлю до тих, з ким у мене було найбільше конфліктів.

Я вважаю, що в мене ще не достатньо досвіду, аби передавати його іншим. У 60 років я  матиму свій будинок, вирощуватиму квіти, писатиму книги і викладатиму в університеті.

Слово «слава» досить дивне для мене. Мені не комфортно коли до мене на вулиці підходять люди. До «Громадського» працював на «Радіо Свобода», вів там передачу, яку був впевнений, ніхто не дивиться, але одного вечора  у метро до мене підійшов хлопець та сказав, що то круто.

Робота на «Громадському» – це робота моєї мрії. Якби його не було, мабуть, я б займався різними інтернет-проектам. Я працював  би далі в журналістиці, набагато більше б писав, спілкувався з усіма.

Подобається робити щось і одразу бачити результат. Маю постійно усвідомлювати те, що сьогодні я краще, ніж вчора. Так ти постійно рухаєшся.

Спілкування з дітьми, викладання – це добре. Але в такі моменти мені здається, що я в них вчуся набагато більшому, ніж вони в мене. Ну, що я їм можу розповісти на годину: загальні речі, важливі для мене, але не зовсім важливі для них. Для мене принципово донести меседжі про відповідальність, довіру до медіа та обережність з тими медіа, яким довіряти не варто. Навчити їх фільтрувати інформацію, її джерела, відповідально ставитись до того інформаційного продукту, який вони споживають. Мені важливо про це говорити. Разом з тим є зворотній зв’язок –  я намагаюся з’ясувати проблеми, які їх турбують, на що вони звертають увагу.

Я вже років сім не дивлюсь телевізор. Моментами вмикаю його, коли хочу подивитись, як конкретне медіа говорить про певну подію чи проблему. Вважаю, що нам час відповідальніше ставитись до самого поняття журналістика. Ми апріорі називаємо журналістами всіх людей, котрі працюють на ТБ, ходять з камерами і мають посвідчення журналіста. Хоча ці люди зазвичай журналістами не є, адже не виконують базових правил журналістики. Коли почнемо відповідально ставитись до інформаційного продукту, тоді відсічемо тих, хто нам бреше та маніпулює, тоді прийдуть зміни.

Регіональні медіа зараз в важкій ситуації.  Складнішій  ніж в Києві, бо в столиці можна знайти собі окрему нішу, там більший доступ до джерел інформації, а якщо на тебе чинитимуть тиск – можна здійняти більший галас. А в регіонах місцеві чиновники неабияк впливають на медіа. Зарплатня у регіональних журналістів досить низька, відповідно високий рівень спокуси знехтувати журналістськими стандартами.  Економічний фактор, зрештою, – вирішальний, є багато професійних та кваліфікованих журналістів, але через низький рівень зарплатні вони знаходять себе в інших професіях.

Журналісти – не люди із іншої планети, а продукт суспільства. Якщо воно корумповане, схильне до надмірних компромісів і може брехати  собі, то є  висока імовірність того, що журналісти будуть такими самими людьми.

Але я вірю в те, що йде відновлення довіри, а думка місцевої  громади може мати велику силу, з точки зору очищення медіа.

Після того з’являються люди, що довіряють,  хочуть чесної інформації, готові за неї платити. На прикладі «Громадського» знаю, що багато людей готові платити за ініціативу, яка дає їм чесну інформацію, підтримувати тих людей, що цим займаються. Регіональні медіа можуть завоювати цю довіру, якщо вони знайдуть якусь можливість стабільно стояти на ногах.  Тоді можна буде змінювати місцеві спільноти до непізнаваності.

Розмову записали наші журналісти і учасники молодіжної медіашколи, яку у вересні в Ямполі організовував «Дирижабль», і одним із лекторів якої був Андрій Баштовий.

Фото: Олександра Чернова, Facebook-сторінка Андрія Баштового

Автор публикации

не в сети 6 лет

Світлана Созанська

Комментарии: 0Публикации: 38Регистрация: 26-09-2015
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Оголошення

Авторизация
*
*
Регистрация
*
*
*
Пароль не введен
*
Генерация пароля