Чому саме ця людина?

Я раптово почала малювати. У 95-му році, тако серед ночі. Як води хотіла напитися, так малювати почала. Не було на чому, правда. Я жила в Качківці, якраз перейшла у мамину хату. У мене були такі сучасні пінопластові пластини, що ними стелю підкріплюють. Вони всередині наче рамочкою зроблені. І я так зраділа, що мені є на чому малювати, що всі їх за ту ніч змалювала.

Пам’ятаю це відчуття. Треба було щось сказати, а я шукала, яким чином. Це ніби намагаєшся мову сну перекласти на нашу мову. Треба було знайти якісь методи, земні техніки, щоб ту мерехтливість і той неземний стан сюди, в цей світ перетягнути.

Хороші співбесідники — пензлик і фарби. Мовчазні. Не кажуть ні «ні», ні «да». Все приймають. Це я вже тоді зрозуміла. І так пішло, що досі спинитися не можу.

Все почалося з хореографії. Я була балетмейстером у Качківці. Дванадцять років. Започаткувала там танцклас, бо до того була лише музика. Привозила сюжетні танці: щоб танець мав початок, кульмінацію. І ми були дуже задоволені тим, що дітки виступали, батьки на них дивилися, а ми мали радість. Через багато років мене ще зустрічали учні на вулиці і дякували, що досі тримають корпус.

Коли я лишала хореографію, думала, що добре роблю. Бо зберігаю сім’ю. У мене чоловік був дуже ревнивий, і я ніде не могла йому догодити, всюди була неправильна. А ще й робота така непутьова. Танцульки. І я вибрала. Але це не врятувало ситуацію. Якщо людина зациклена, воно з неї вилазить і вилазить.

Треба було другу освіту отримувати — щоб у школі викладати. Бо з хореографічною не можна було. І вийшло так, що коли я була на останньому курсі інституту, дочка була на першому. Ми обидві їздили на навчання, а син лишався вдома на хазяйстві. Один раз вареники з крохмалю зліпив.

У качківській школі я вела гуртки і уроки малювання. Малюванням тоді всіх нагружали. А я отак собі домалювалася. І була така недобра серед колег, бо мені постійно хотілося дітям щось більше сказати.

Колеги нарікали, що я не можу вспокоїтися, і що не все це треба нашим дітям у селі. А я мала зошит, куди записувала розробки цікавих матеріалів про дитину.

Думала, що поміняю роботу, залишу хореографію, і чоловіку не буде мені чим дорікнути. Але було.

Ми прожили разом 18 років з перервами. Сходились, розходились, але коли старшій дитині стало 18 років, то розвелися. Я кажу: не маю я здоров’я і сил на тебе тратити, бо маю двоє дітей вдома.

Не жаліла, бо він не став для мене тим, ким мав би бути. Якби він поміняв своє ставлення до життя, до мене, до дітей, прийняв, що ми теж маємо якесь право на реалізацію… Я не жалію. Навіть дивуюся, що знайшла в собі сили сказати, що не треба мені такого подружнього життя.

Мені зосталися син і дочка, а йому — хата й машина. Так поділилися. Але я була рада, бо мала волю.

Мене колгосп поселив у своєму котеджі. Я там і жила. Дочку звідти заміж видала, в школі робила, в клубі теж допомагала, постановки робила, сина в армію випровадила. Тоді, коли колгосп уже був не колгосп, мені сказали звільнити ту хату, бо «ви, вчителі, не колгоспники, а це колгоспна хата».

Женила сина і пішла до мами. А зі школи мене свого часу нагнали. У мене стався третій інфаркт. Про ті два і не знала — на ногах перенесла. Дали другу групу інвалідності, яка тоді була неробочою, хоча і вийшов закон, що пацієнт сам рішає — робити чи не робити. А в школі мені прямо сказали, що з другою групою я маю йти і слабувати вдома.

А я на той час уже мала виставку картин. На другий день, як погнали зі школи, вирішила поїхати в Ямпіль. Не знаю, чого. Просто так. Зустрілася зі Світланою Бондар, вона каже: «Алло Іванівно, ви не думали змінити професію? Бо я на цьому місці в музеї бачу лише вас». А мене ж якраз нагнали зі школи. І так я до вечора стала директором. Пропрацювала там з 2000 року і аж до… Не пам’ятаю, доки. І за чим мені жаліти? Я вдячна, що вчасно не стала сваритися, триматися за ту роботу в школі. Бо все не так, як нам здається сьогодні.

Не все так, як нам здається. Така фраза. Я люблю над нею задумуватися. Всі тяжкі моменти в житті я починаю проганяти по цій фразі. Вона багатогранна. Все залежить від того, на яке слово покласти логічний наголос. Ця фраза розкриває свідомість. Масаж для мозгів.

У музеї дівчата дуже допомогли вийти з хвороби. Вони влаштовували виставки-продажі, щоб гроші на лікування зібрати. Я ж ще й руку зламала, треба було імплант вставляти. А через півроку впала в кому.

Не знаю, коли це було. Помню, що на Новий рік була реанімація. Не пам’ятаю, чи це було рік, чи два тому. Тоді Господь зробив мені перезарядку і лишив у голові тільки те, що було треба.

Ловлю себе на думці, що не всіх пізнаю, не всіх знаю з тих, хто до мене говорить.

Щось мені трошки Господь позамітав у голові. Добре, уже вишиваю, а то мені нічого не треба було взагалі. Але я рада тому, що хоч якось… Розумію сенс життя. Найстрашніше, коли біло.

Два тижні я пролежала в комі. В лікарні сказали, що за мною треба доглядати, відправили лежачу додому. Помню, як мене занесли сюди на носилках. Було дуже тяжко знайти себе. Нічого не пам’ятала. Син каже, навіть його не впізнавала.

Почала себе усвідомлювати, коли вдивлялась у свої картини. Щось відчувала рідне. Потім мені сказали, що це я малювала. І я почала себе включати — зрозуміла, що це я. Я себе в той стан назад закидала. І так уявилася собі знов.

Картини допомогли стартувати. Вернули мені мене в сьогоднішній день. Не все вернули, але, може, то й не треба. Я вже і не намагаюся всьо згадати, бо раз не помню — значить, не треба. Значить, там була така боль, що Господь мене врятував, щоб я її не помнила. Може, це один із порятунків.

Малюю тоді, коли мені щось дуже треба вирішити чи сказати собі, чи пояснити собі. Це як у тому анекдоті: так пояснював дітям, аж сам поняв. Так і тут.

Буває, спілкуєшся з людиною і бачиш, що з-поміж усіх картин вона помічає лише одну. Тоді розумієш, що їй це так само треба, як мені було треба, коли малювала. І як їй не дати цю чашечку води, як хоче напитися. Тому я рада віддавати картини. Для мене важливо, що воно когось зачепило.

Часто дорікають, що не записую, кому яку картину дала. Кажу: та це половина голови треба. А так хай люди помнять. Мене не буде — то вони будуть помнити краще за мене.

Шкода, що люди зараз не пізнають. Я і розумію, що вони не можуть повірити, як я змінилася. І люди не можуть це прийняти. Але і таке буває.

У молитві втрачаєш плин часу. А це теж моя молитва. Я не відчуваю часу, коли малюю. Було таке, що сіла рано малювати, а син чи дочка приходили ввечері і включали світло, бо вже темно. Не бачу, що день закінчився. Це йде повне переключення. І так там добре, в тому часі.

Після хвороби в мені виростав внутрішній страх, що я вже нічого не можу. В мене лежало одне замовлення — натюрморт. Але я ніяк не могла його почати. І так довго мольберт стояв порожнім, що аж встидав мене. От я одного ранку встала — і ні з того ні з сього почала малювати. І така та картина гарна вийшла, що я сама собі кажу: і треба було так довго боятися? Так воно нас закручує, а треба не думати — сядь і зроби. А думка потім дожене.

Мені скучно те саме повторювати. Тому постійно випробовую щось нове. Ось вітражними фарбами взялася малювати по склу. Рамки купувала для картин, а скло лишалося. Або хусточка якась лишилась, шарфик — і з них щось зробила.

Експериментую. Завжди цікаво, коли щось нове виходить. Останнє захоплення — вишита біжутерія. Я вже навіть такі штучки по-розумному упакувала, в магазин творчості віднесла. Хтось шось купив — і маю гривень 60-100. А буває, що і нема.

Син у мене в Качківці, а дочка під Києвом на заробітках. Анічка, найменша доччина, в мене. А взагалі в мене шестеро онуків — троє в сина, троє в дочки. Аня тут і в садок, і в школу ходила, зараз перейшла у п’ятий клас. І ми ото вдвох. Було таке, що вона моїми руками була: і готувала, і в магазин ходила, і всьо вона робила.

Важко, звісно, з дитиною. Того року треба було випуск з четвертого класу відбути. Важко, бо ці уроки… А цього року ще й німецька буде. Та, видно, я крайня. Виходу другого не було. А Анічка за цей рік дуже подорослішала. Я старіша, вона старшенька. Може, якось і дотягнемо.

Син ближче — він приїжджає. Ті дальше. У них інший погляд на життя. Я мама, я мушу все приймати і все прощати. Мені життя не стане все переробити. А так тільки думаєш — ще цей рік, ще цей, ще місяць. Бережу сили, щоб не розтратити на те, що не можу переробити. Мені треба зберегти ще чуть-чуть. То я й бережу.

Я констатую факт, що вчасно могла погодитися з тим, що мені Господь клав переді мною.

Жалію, що, може, заміж неправильно вийшла. У мене було багато кавалерів, але така в мене, видно, доля. Був у мене кавалер — я його провела в армію, чекала три роки, бо був він аж у Германії, дочекалася. А потім що робити? Заміж виходити. Чого була така правильна? Не роздивилася по людях, не знала, що це за людина, не вивчила його. Понадіялася на казку. А казка не вийшла.

Всі, за кого я могла вийти, мали таку долю, як цей мій чоловік. З усіма я б так бідувала. Тож я і тут не жалію. Сталося, як сталося.

Нічого мені не помогло. І в хаті не жила, яку собі намалювала. Не дав жити. Була в чоловіка риштовка, на ній розтягла полотно. Зробила справжній холст. І веранда була — аж дев’ять метрів. І треба було якогось килима на три метри почепити, а килими дорогі були. Я свій вирішила намалювати. Захотіла, щоб там були русалки. Думаю: спершу намалюю тіло, воно підсохне, фарба не буде тягнутися, і я покрию все капроном. Вийшли такі спершу ніби голі русалки.

А жили ми над річкою. Жінки тоді ходили прати вдосвіта — поки качки не скаламутили воду. Вони говорять голосно, їм дзюркотить вода і нічого не чутно, а мені на городі все-все чути. Обговорюють: «Ти бачила, що вона понамальовувала? Голі дівки! Прийде — вб’є її!». Про чоловіка мого казали. А на другий день фарба висохла, і я домалювала. І жінки прийшли знову — хочуть же знати, що робиться: «Точно, мабуть, Федя прийшов сваритись, бо диви — повдягала, повдягала!». Оце сміхота.

У тій хаті був обідній стіл. Усі сідали їсти, я брала листок А-3 і писала, яка є на сьогодні робота.

Такий список. І діти вибирали, що з нього будуть робити. Бігли одне поперед одного, щоб вибрати найлегше. Але хоч і легше, та все ж краще, ніж нічого. І мені на якісь дві роботи менше.

Зразу собі малювала килими, поробила стелю, всі стіни. Геть мальована хата була. Я навіть сама собі відкоси на вікнах поробила. Але не жила. Не дав жити. Тепер я тут. Одна комнатка, але мені хватає. Звідси й маму похоронила. Вона сиділа на тому тапчані в білій спідниці, кофтинці, хустинці: «Алла, я так рада, що ти мала куди мене взяти».

Хочеться, щоб було щастя в дітях, щоб діти мали відповідальність. Не скрізь я це маю. Чекаю, коли буду щаслива.