«Зізнаюся, що не була в бібліотеці, і показую свідоцтво про одруження»

«Зізнаюся, що не була в бібліотеці, і показую свідоцтво про одруження»

Як прожити у шлюбі десятиліття і не розлюбити один одного знають Юрій Свиридонович та Тамара Василівна Вдовіченки — через два роки вони святкуватимуть 60-річчя подружнього життя. З нами пара поділилася порадами та сімейними історіями. Приміром, про своє таємне одруження.  

Тамара Василівна: Ми познайомилися у липні на Дністрі, коли купалися. Мені тоді було 17 років, а Юрі 23, він саме прийшов з армії. Це був 1957 рік, а одружились 4 грудня 58-го року.

Юрій Свиридонович: Коли перший раз побачив, то вона мені одразу сподобалась.

Вона була така спокійна і тихенька, як котенятко.

Т.В.: Я працювала на консервному заводі, а він в Дорошівці працював агрономом. І кожний вечір він з Дорошівки приходив пішки в Ямпіль. Приходить до мене 3 грудня на другу зміну і каже: «Давай ми завтра одружимося». Я кажу: «Ну, давай».

Ю.С.: І пішли, батьки навіть не знали.

Т.В.: Я не говорила мамі, бо ж ще дуже молода була, років вісімнадцять. Юра сказав взяти паспорт і книжку, ніби я в бібліотеку йду міняти її на іншу. Моя мама читала дуже багато і кожних три-чотири дні я міняла їй книжки… Коли проводив мене Юра, то ніколи додому не заходив. Постоїмо біля хвіртки і він йде додому. Мама його через це відлюдником називала. А це постукав у хату, зайшов і ми разом пішли ніби в бібліотеку.

 

Приходимо в РАГС. Я мовчу, а Юра каже: «Ми хочемо розписатися». Нам відповідають, що не розпишуть, бо ж треба чекати місяць. Я вже хочу йти до дверей, а Юра просить телефон і набирає батька. Його батько тоді працював третім секретарем райкому партії, а мама вчителькою.

Каже татові: «Нас не хочуть розписувати», батько кличе до телефону завідуючу РАГСу, і тут ми чуємо: «Ой, а він не сказав, що ваш син. Добре, розпишу». Вона нас розписала, на гітарі зіграла і заспівала.

Повертаємося ми додому, а мама питає, чому я  книжку не поміняла. Зізнаюся, що не була в бібліотеці і показую свідоцтво про одруження. Мама почала сваритись, а Юра каже: «Я вам не дозволю сваритись, вона вже моя дружина».

Ввечері прийшли вже його батьки до нас. Його мамі дуже сподобалось, що вона Тамара Василівна і я теж Тамара Василівна. Вже потім були проблеми через це бували — мені в лікарні давали її картку, а їй мою. А тесть мене постійно називав Тамара-дочечка.

В молодості ми ходили в кіно. Я дуже любила танці, а він не любив. А зараз мені каже: «Менше треба було танцювати, бачиш, ноги болять».

Ю.С.: Я в пів на дванадцяту проводжу її додому із заводу. А вона не додому, а в будинок піонерів на літній майданчик, щоб хоча б хвилин п’ятнадцять потанцювати, хоч два чи три танці.

Т.В.: Він приведе мене на танці, а сам йде в кіно. Фільм закінчується, він приходить за мною і йдемо додому.

Ю.С.: Спершу жили в її батьків, але там не сподобалось. У них була одна кімната і постійно тіснота. Там крім Тамари ще четверо дітей. Потім до моїх, там теж не вийшло. Аж потім пішли жити до бабусі і там вже було добре, спокійно жили.

Т.В.: Вона дуже хороша була, допомогла мені двох дітей виростити. А потім почали будувати свій будинок. Звичайно, було важко. У нього велика сім’я, четверо дітей, і у мене п’ятеро дітей у сім’ї. Допомоги ми не відчували і потрошку будувались самі. І позичали, і кредит брали, по-всякому було. Сім років будували наш будинок.

Мама не мала, коли мене навчити готувати добре. Я вивчилась сім класів, пішла працювати на консервний завод. І паралельно вчилась у вечірній школі. У нас був дуже строгий директор і, Боже борони, пропустити урок. Я гарно вчилась, мали мені дати срібну медаль. Але було кому її дати, так я і лишилась без медалі. Закінчила вчитись, народився наш син Костя. Коли йому було три місяці, я пішла на роботу, бо ми задумали будувати хату.

Коли Кості було чотири роки, у нас родилась Люда. Їй було два місяці, і я пішла працювати на маслозавод. Там постійна і безперервна робота. Автомобілі молоко привозять.

Я не мала й хвилинки, щоб відлучитися і дитину погодувати, то її мені мама на роботу приносила, а у вихідні Юра привозив.

Якось привозить мені малу, а в неї головка накрита, а ніжки голі — так запеленав її. Дочку так любив, що я передати вам не можу. Навіть пелюшки прав. Він усіх діток любив, а от Людочку найбільше. Вночі вставав, коли зубки різалися.

Ю.С.: Приносив додому 50 рублів зарплати, то попробуй прожити. Але ж справлялись якось. Вдосвіта по молоко їздив. Робив тоді у совхозі і там виписували. Хрущовські часи були, корови позабирали. І кожний ранок, в чотири чи п’ять ранку, їздив і привозив для дитини молока.

Коли не було молока, перевели маленького Костю на чай, а він каже: «Мама, папа, ча-ча-ча».

Т.В.: Бувало важко. Але, мабуть, ні в одній сім’ї такого немає, щоб було все гладенько. Буває, поспоримо чи посваримось, але до бійки ніколи не доходило. Як виходимо з конфліктів? Я противна і така злюка, він бачить, що я розійшлася не на жарт — бере і виходить з хати. А я в цей час заспокоюсь.

Ю.С.: Ось так посварилися, а на другий день робити ж треба комусь. Я то, а Тамара то. Так і миримося.

 

Т.В.: У нас троє дітей — Костя, Люда та Наташа, п’ятеро внуків – Віктор, Юрій, Оскар, Юлія-Елізабет, Аня. І чекаємо правнука чи правнучку, ще не знаємо. Вони у нас по всьому світу. Костя зараз в Нікополі, Люда у Норвегії, а Наташа у Німеччині. Ми гордимося нашими дітьми. Ми весь вік прожили чесно, ніколи не брали участь в аферах. І діти так, вони старалися, пробивали собі шлях у життя. У нас велика родина, в Ямполі майже половина людей родичі – Гітлани, Дерени, Савицькі, Вінницькі, Алексеєві.

Ю.С.:  В дружині ціную доброту. Вона все життя хоче усім допомогти.

Т.В.: Фінансами у нашій сім’ї керую я. Він приносив зарплату, а мені каже: «Купляй, що хочеш». Звісно, ми радимося. Багато років вже прожили разом.

Бувало таке, що не було за що купити хліба. Якось Юра йшов додому і знайшов 10 копійок, а в бабусі було ще 4, і так ми купили хліба.

Не звертати увагу на нестачу — це основне. От сьогодні немає, а завтра буде. У нас так: немає за що купити хліба, я коржі спечу чи оладушки посмажу, чи тістечко відварю. Голодні ми ніколи не сиділи. Треба вихід знаходити і розраховувати все.

DSC06397

Ось дивіться, на кожний день написано, що кому робити. Це завдання. На цьому листочку завдання на весь тиждень. Що виконую – закреслюю, а що ні, то переношу на наступний день. Наприклад, мені — суп зварити, а Юрі — дров принести і напалити. Це наші домашні завдання.

Я дуже люблю готувати і щодня стараюсь щось смачненьке зготувати. Юра постійно каже: «Коли вже ти до хати зайдеш? Лиш на кухні сидиш».

Фото Влада Савицького

Знайти схожі статті:, ,
У нас ще багато нерозказаних історій про Ямпіль та ямпільчан. Але без вашої підтримки ми не зможемо розповісти їх.

Коментарі

Надіслати

Увійти за допомогою: 

Оголошення

Увійти

Увійти за допомогою: 

Реєстрація

Увійти за допомогою: 

Generation password